Неділя, 18.04.2021, 03:17
Вітаю Вас Гість | RSS

Літспільнота "ПЕРЕХРЕСТЯ"

Каталог статей

Головна » Статті » ПОЕЗІЯ » Вікторія Осташ-Хоню

«...чи такого голосу – Серце – прагнула...»

Мої останні поезії року, що минає...

* * *

ніхто не повертається живим

ніхто не повертає ножовими

оті неперетравлені хвилини

які ви з ним іще не прожили

але воно витягує все жили

оте чекання – «че» і «ка» й «2ен»

і «я» – коротке наче сміх гієн

відхекування на межі безсиле...

 

ти не вертай – ніхто ніде не жде

лиш «постять» фотки – і «мостирять» лайки

і душі з тіл повийшли десь на страйки

з обрізами – немов від «ейч енд ем»

де з перших вух брехня біжить як ртуть

не та що знезаражує – а та що

виводиться немов із крови пращур

лиш разом із життям... тепер забудь

 

забудь усе що сказано й мовчить

бо слово мертве не бажає жити

серед живих а те – живе – із жител

пішло у прийми – відти псом гарчить

то й нίкому вертати – й ні до кόго

і ні по щό... перевертню хіба

та й той не піде на оті хлібά

що з них – лише до вирію дорога

16.12.2014

 

* * *

двері зачиняються... стежка вужчає...

де тобі спинитися – потойбіч?

чи вовік блукатимеш тими пущами

разом із потворами без облич?

 

вже нема просвітлених і засліплених

всіх довиліковують хоч не хоч

наче слід підсвічений... сніг наліплений...

і хідник загиджений... в серці жовч...

 

чи дарма дратуєшся світовими топами

"їхали на ярмарок..." не звучить хоч плач

ти неповертальнице – у тобі закопаний

чийсь талант не бачити як іде копач

 

у підземній копанці у воді по китиці

чи по груди вгрузнутий у сніги

він твою історію пронесе повз митниці

за не-воскреслого вчинить пироги

 

чи такого голосу – Серце – прагнула

вже не вперше вийшлого у тираж?

у стрічках знебарвлених постать ангела

звіддаля глядітиме... не дива ж!

 

а якщо дослухатись до Різдва – без зайвого

Вифлеємом стишеним перейти

і вже там – за вартою – світ незайманий

і природна істина... Отче... Ти...

18.12.2014

 

* * *

Уявити... Торік і сьогодні

Він родився в печері печер.

Світ посирів би і зневоднів,

бо забув би куди тече –

най би трохи Він забарився

чи невпізнаним перейшов,

де було би твоє обійстя,

чим затягся б надії шов?

Але Він вже зіп’явсь на ноги –

Каже: «дім мій – де дім Отця...»

Так – щороку: крізь смерть і стогін –

вічний пагін в живі серця.

Він родився, Христос і Бог наш,

рятівник із тенет і згуб.

То невже ти і досі сохнеш,

наче спіднє, поміж халуп?!

Що іще має збутись, друже,

що нарік би ти мрією мрій...

Серце смертне за вічністю тужить,

душу душить неситий змій...

То не тлінне в тобі тьмяніє,

То нетлінне тобі співа:

«Вічне – вічному...» Йде Марія –

Божим Словом – в людські слова.

22.12.2014

  

* * *

Ромчику Скибі, "негіднику" і автору прекрасних книжок

для кривавого дійства потрібен таки фінал

алогічного стріха загрожує впасти в лету

ти такий як не треба вони тобі естафету

передати не здатні... між вами - дев'ятий вал

 

то історії різні то грізні цунамі змін

неосмислений досвід чужий не придатний

а таким не важливо - чи дзвони чи муедзін

закликають на площу попкорнами годувати

 

де їм скажуть - там сядуть де скажуть - отам вороги

і кого їм цькувати за кого складати закони...

а коли засумують - зберуть у веселі загони

як усіх теплокровних вестимуть за водогін

 

а вже далі за класиком - кола решітки хрести

там уже вибирати не варто бо пізно

стежить око небесне Того хто й убивць би простив -

та не кається каїн а юда до зашморгу лізе

27.12.2014

 

* * *

Ми навчились красивих слів.

Що за ними?! Пусте... пусте...

Перейматись не варто – степ

під тілами давно упрів.

 

Як лежать вони – без хрестів! –

на вустах наших – слово "Хрест"...

Пізнавальний доволі квест:

"хто прийняв їх і хто простив?"

 

Будуть дошки і назви "стріт",

буде честь їм, загиблим, чи

котрийсь, лежачи на печі,

заперечить героїв міт.

 

Не брешіть, хоч собі, не варт!

Душам здушеним тут не тло:

буде світло, і мир, й теплό...

Хтось допише щоденник втрат...

 

на свободі... на самоті...

Темна тьма у тій темі тем:

хто залишиться, з чим і де?

Але винні не ми – оті!

 

Вороги... Як не видно? Ось!

Як повітря потрібні, вчись! –

щоб на них відіграти злість

за усе, що нам не вдалось!

 

За словами – слова... слова...

А за Словом – вже черга з черг:

прилучитися – щастя верх! –

та кривавиться слід... сплива

 

над поверхнею тирса й гній...

Не до слів уже – сльози і піт! –

забивається словохід...

А у Бога – єдиний – свій,

 

чистий вихід, тасьма вузька:

дромедарів словесних верв

не протовпиться... Точить черв

ще в утробі оті війська.

28.12.2014

 

* * *

відчуваєш – скінчилась епоха

ніяк не життя

чи когось то обходить

чи ти почуваєшся винним

на сітківці мов сітці

застрягли ті візії плинні

кровотеча словесна

від гніву – до забуття!

 

хто тебе відкачав?

хто примусив дивитись углиб?

ще радянського штибу

були вчителі незабутні...

хто помер хто – навіки

забігли і вже непідсудні

я все тут і все з тими ж

вивчаю поетику риб

28.12.2014 

Категорія: Вікторія Осташ-Хоню | Додав: ToriOsta (28.12.2014) | Автор: Вікторія Осташ
Переглядів: 192 | Теги: Вікторія Осташ, сучасна поезія | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
avatar
ПРО ЛІТСПІЛЬНОТУ
Меню сайту
Вхід на сайт
Пошук
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 4
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0