Неділя, 18.04.2021, 02:18
Вітаю Вас Гість | RSS

Літспільнота "ПЕРЕХРЕСТЯ"

Блог

Головна » 2014 » Грудень » 28 » Сміливцям – слава, або Кому і для чого потрібна твоя правда?!
01:55
Сміливцям – слава, або Кому і для чого потрібна твоя правда?!

Читаю поезію "Кому слова?.." з епіграфом із Павла Тичини

__________________________________________

Зізнаюся: я вже давно не розумію, для кого і навіщо пишу... Може хто пам’ятає моє звернення до Дня письменника? Уже тоді намагалась пояснити своє ставлення до політизованого, заангажованого, зазомбованого і озлобленого письменницького люду, із яким не хочу мати нічого спільного.

А тепер, читаючи повідомлення про чергову акцію письменників на підтримку воїнів АТО, здригаюся (і це не фігура мови), справді таки маю фізіологічну реакцію «здригання», бо розумію: кожною такою акцією її організатори і учасники, щиро вважаючи, що слугують справі доброчинства, насправді додають ще одну цеглинку до диявольської закривавленої будівлі химерного світу ненависті і ворожнечі. Хтось плете маскувальні сітки і «браслети виживання» і передає їх приреченим на смерть, яких то все не порятує. Та на кожному з нас ота кривава стрічка! Це і наша провина у тих сотнях невпізнаних, що їхніми тілами встелено дорогу смерті, якою щодня, щогодини йдуть (і йтимуть) нові і нові жертви оборудок тих, кого ми самі привели на вершечок піраміди влади.

Пишу це і достоту не впевнена, чи комусь і навіщось ця сповідь потрібна. І чи взагалі повинен письменник, «вкрай легковажна, асоціальна, аполітична і необ’єктивна особина», висловлюватися на такі теми і тим провокувати нові й нові суперечки, іще більш розпалюючи ворожнечу і незгоду?

Раніше думала: повинен висловлюватися, але виключно через твори, високохудожні та глибоко-переконливі! І намагалась таки писати такі твори... Аж раптом остаточно впевнилась: їх ніхто зараз не потребує, саме високохудожніх (чи саме моїх?!). А яких потребують? Прямолінійних, публіцистичних, «художньо неглибоких», але усе ж – глибоко-переконливих, у всій своїй невразливій бездарності, таких, які нагадують колишні радянські «передовиці», із їхнім одвічним пафосом уперто-маніакального вишукування внутрішнього і безсоромного паплюження зовнішнього ворога.

Не буду рекламувати ті безкінечні поезії про Небесну сотню (автори яких свідомо не переймаються смертями сотень і сотень, які були потому, дуже швидко звикнувши до кривавої теле-радіо-ентернет-хроніки). чи вбого заримовані памфлетики на лідера ворожої імерії зла... Хто розуміє, до чого я веду, може провести елементарний експеримент.

Візьміть до рук котрусь із тих популярних нині книжечок подібного роду. Погортайте її і полічіть наявні там поезії, саме поезії, за великим рахунком. Або запитайте у себе наодинці, чи ви справді вважаєте оте все поезією?! І чи є завданням поета римування лінійних думок і закликів?! І чи можна назвати таку книжку збірником саме поезій, літературно-мистецьким виданням?! За суттю своєю то звичайна собі політпросвітня і пропагандистсько-агітаційна продукція, цілком у радянському стилі.

Іще тоді, у січні-лютому, на самому початку цього надскладного року, можна було передбачити (чи передчути) наслідки отого затемнення духу, коли ненависть до іншого визнається за праведність і любов до вітчизни, а ідеологічна немпримиримість вважається виявом віри, і коли до Бога християни звертаються із закликом «нікому ніколи не пробачати» (до того самого Бога, який пробачив власних мучителів та убивць!).

Отут я дозволю собі ретроспективу кількох своїх літзустрічей (звісно, дотичних до означеної теми). Із жахом згадую відчитаний якось, років 10 тому, у сучасному журнальному виданні новий вірш глибокоповажного «шістдесятника» Дмитра Павличка, просякнутий тим самим пафосом: класик нашої літератури, названий у передмові до публікації духовним провідником нашого народу, звертався до християнського Бога із тим самим закликом: Ти ніколи їм не пробачай, отим негідникам! Від розгубленості і відрази я навіть не запам’ятала назви того високо-духовного витвору справді шановного автора, який відтоді не став для мене менш шанованим. Але духовна рана від того слова класика досі у мені, і, вочевидь, їй не судилося загоїтися ближчим часом... Отакою була перша зарубка.

А згодом, наприкінці листопада (чи то вже грудня) 2013 року на засіданні Ради НСПУ, у присутності близько 50-ти письменників з різних міст України, почула авторитетну думку не менш шанованого майстра художнього слова – класика і партіарха нашої літератури – Юрія Мушкетика. «Росіяни тупа, наскудна, бездарна і ница нація...» - виголосив класик, картинно розводячи руками, перед самою сценою, і широ дивлячись ув очі присутніх. Я озирнулась тоді, я точно це пам’ятаю, озирнулась – із химерною надією побачити хоча б крихту сумніву чи натяк на іронію у тих очах – і в очах класика, і в очах його слухачів. Ніхто з тих, хто репрезентував на тому засіданні «совість української нації», чи то «останню залогу духовності», і навіть просто «творчу еліту», жодна жива душа не піднялася і не заперечила, лише аплодували... І я промовчала... Чи то від безпорадності, а може і через відразу то всього того процесу. Я вже не буду згадувати, хто із присутніх (а значна частина їх уже поважного віку, себто були часи, коли вони, чи дехто з них, аби не ображати справжніх патріотів, так би мовити, – від материного молока) чемно ручкалися і обіймалися, щасливі, із тими таки росіянами з письменницької спілки СРСР... Чи ні, не було такого. То я просто марю! Але зарубочка друга таки є!

То лише два показових випадки, які я пам’ятаю. А було ще багато-багато читаних у мережі і почутих під час неформальних зустрічей – проклять, закликів і заперечень...

Але я веду про передбачуваність такого повороту. Про те, наскільки ми занепали духом (не національно-патріотичним, а тим, який дихає де хоче, тим тихим вітерцем, у якому Бог), так і не навчившись на чужих і своїх власних помилках!

Невже не зрозуміло таке: якщо гуртом дружити проти когось, стаєш таким само негідним поваги, як і той, кого ти вважаєш негідним?!

Я довго залишалася осторонь тих дискусій, що розігрувалися за партитурами радянських (зразка кінця 20-х – середини 30-х років ХХ ст.), із переходом на особистості, із яскраво вираженою орієнтацією не на сутність суперечки, а на політичні погляди її учасників. Я просто писала поезії, які кожен розумів по-своєму, відчитуючи з них лише те, що йому було потрібно і у чому впізнавав себе самого. Але вже тоді я знала: скоро настануть часи, коли нейтральним залишатися ніхто не матиме можливості. Прийдуть і спитають, з ким ти, на чиєму боці? І питалися, і шарпали брудними руками мою віру і мої переконання. Мовчала. Уперто і затято. Почуваючись як затятий ворог радянського народу у внутрішній еміграції. Але все одно багато кого втратила... І ледве не втратила себе!

Показовим для мене став довготривалий спротив однієї людини. Іще більш асоціальної й аполітичної, аніж я сама. Не дивно, що саме така людина насмілилась прямо і відверто висловити свою думку, яка гранично не збігалась із загальноприйнятою. І то була людина, яка ніколи не позиціонувала себе ані високоморальною, ані глибоко-духовною, не зловживала іменем Бога і святих, не сипала сентенціями із Святого Письма... А ще він (а це саме він, «негідник»!) ніколи не прикривався інтересами нації, не говорив від імені народу чи навіть якоїсь вужчої категорії (хіба що крім непримиренник курців). Так, ця людина багатьом насолила, багатьох роздраконила... Але саме така поведінка стала своєрідним лакмусом стану суспільства – градусу його агресивності до іншого (погляду, думки, розмислу). І мені приємно реанімувати свої стосунки із такою людиною, аніж підтримувати холоднокровну мозчазну дружбу із начебто однодумцями, які насправді не цікавляться ані моїми переживаннями, ані моїми думками, і які (майже певна!) ніколи не визнають за мною права думати інакше, ніж вони: варто лише їм дізнатися про це! Але досить, мова тепер про інше.

Хочу почути пряму і відверту відповідь: хто і кому дає право безборонно називати іншого дурнем, негідником etc лише на підставі ідеологічних розбіжностей, хай навіть хтось і вважає того іншого неправим, а його думку хибною? Та мабуть питання це так і залишиться риторичним.

Але кожен з нас ще не раз повертатиметься до нього, переживаючи (кожен по-своєму) нашу спільну трагедію.

28.12.2015 р.

Вікторія Осташ, маловідома київська письменниця

Категорія: ОСТАШКИ | Переглядів: 382 | Додав: ToriOsta | Теги: Вікторія Осташ, київська література | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 8
avatar
1 kyrylych • 10:35, 28.12.2014 [Матеріал]
Ой, як я погоджуюся з Вами, Вікторіє. Бо переживаю те саме, що й Ви. Мені, українському бандуристові, уже не раз закидали, що я не люблю України, бо не був на майдані, не підтримую АТО, "революцію гідності" назвав переворотом. Дарма, що ще від кінця 80-х граю на бандурі й лірі серед людей, піднімаючи українського духа. Але я не кричу "Слава Україні" з кожного приводу чи й без приводу, не беру участі в концертах на підтримку АТО тощо.
Не журімся з цього приводу, Вікторіє, Господь усе розставить на свої місця. Не знаєте, для кого пишете? Пишіть для тих, хто думає так, як Ви, як я, як інші адекватні люди. А їх є, попри все, багато. Пишіть.
avatar
1
3 ToriOsta • 13:53, 28.12.2014 [Матеріал]
дякую, пане Василю! дуже потішена, що ми є, ті, хто наперед осмислює, а потім вже - діє. вважаю, у виваженості більше патріотизму, аніж у галасливому всененавидючому пафосі патріотів за викликом! ми є, ми розуміємо одне одного і вболіваємо за інших... насправді, нас більше, просто ми до часу тримаємо свою думку при собі... але колись вона проривається - а вони нехай бережуться! або каються smile
ще раз спасибі, що прочитали і відгукнулися!
avatar
5 kyrylych • 16:28, 28.12.2014 [Матеріал]
І залишаймося краще "маловідомими", аніж здобувати дурну славу. Господь нам усе порахує, у Нього свої мірки щодо ваги людини.
avatar
1
2 nk_petrovna • 11:13, 28.12.2014 [Матеріал]
Вікусю, я з тобою... Та ти й сама знаєш... heart Дякую, що висловилася і за мене...
avatar
1
4 ToriOsta • 13:55, 28.12.2014 [Матеріал]
Знаю, дорога моя Надієчко! Спасибі за те, що ти є і ти зі мною! А висловилась я не стільки "за когось", але заради нас усіх... smile
avatar
0
6 ToriOsta • 22:13, 28.12.2014 [Матеріал]
Спасибо, Елена! поддержка и честность теперь особенно дороги! будем держаться вместе - другого пути нет  heart
avatar
7 vonsul • 22:36, 28.12.2014 [Матеріал]
У мене прохання. Не пишіть "маловідома київська письменниця" . Ніколи не чіпляйте самі собі епітети, ярлика чи класифікації. Вікторія Осташ, письменниця.
За все вище написане спасибі. Не тримайте в собі свої надсічки. Не тримайте свої думки. Я на них спираюся. Ні, скажу: я маю опору! Успіхів smile
avatar
0
8 ToriOsta • 01:41, 29.12.2014 [Матеріал]
Дякую за підтримку! це нині справді потрібно!!!

щодо ярлика "маловідома" - то в жодному разі не ознака самоприниження, то просто позиція: краще у такі часи залишатися маргіналом, аніж бути у тому мейнстрімі smile

а зарубки не триматиму в собі, намагатимусь ділитися  biggrin

зичу Вам радості, тепла і терпіння!
щиро, В.О., просто письменниця
avatar
ПРО ЛІТСПІЛЬНОТУ
ОСТАШКИ [2]
блог В.Осташ
КЛАПТИКИ [2]
БЛОГ Надії Василенко-Коровянської
БЛОГ(И) [0]
тут може бути ВАШ блог
Меню сайту
АРХІВ
Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Грудень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031
Архів записів
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 4
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0